Делайте ставки на www.eidko.ru! casino vulcan slots club com - быстрый путь к серьезным деньгам!

СКІФО-САРМАТСЬКА ДОБА (IX ст. до н.е. – IV ст. н.е.)

ЮВЕЛІРНЕ МИСТЕЦТВО СКІФО-САРМАТСЬКОЇ ДОБИ
(IX ст. до н.е. – IV ст. н.е.)

ЮВЕЛІРНЕ МИСТЕЦТВО СКІФО-САРМАТСЬКОЇ ДОБИ

Мистецтво художньої обробки металу зародилося ще в сиву давнину. Археологічні знахідки свідчать, що вже в III-II тисячоліттях до н.е. майстри Стародавнього Сходу виготовляли вишукані прикраси і декоративно-ужиткові речі з дорогоцінних металів. На території України вироби ювелірного мистецтва набули поширення у І тисячолітті до н.е., з початком доби раннього заліза – в епоху застосування його як основного матеріалу для виробництва знарядь праці та зброї, переходу в степах до кочового скотарства, значних етнічних та культурних змін. Одна з найцікавіших сторінок її історії пов’язана з кіммерійцями, скіфами, сарматами – кочовими іраномовними племенами, котрі майже 15 століть панували на широких просторах південноукраїнських степів. Вони мали багато спільних рис, породжених способом господарювання – скотарством, яке не могло стабільно забезпечувати кочові племена засобами існування. Тому кочовики постійно воювали, захоплюючи нові землі-пасовиська, грабуючи інші народи.

Кіммерійці – перші племена, відомі за самоназвою, яку донесли до нашого часу давньогрецькі міфи, літературні твори, ассирійські клинописні тексти. Вона є спільною для населення степових та лісостепових земель кочовиків і землеробів. І ті й інші застосовували схожу зброю (мечі, списи, бойові сокири, стріли), кінське спорядження, конструкція якого свідчить, що коней запрягали у колісниці, а також використовували як верхових.

За одними версіями, викладеними в писемних джерелах, кіммерійці – справедливі добрі скотарі, за іншими – грізні воїни-вершники, котрі у VIII-VII ст. до н.е. завдавали нищівних ударів наймогутнішим державам Урарту, Ассирії, їхні образи – кіннотників з луками, мечами, списами – відтворили давні митці на вазах, рельєфах як звитяжних вояків.

На початку VII ст. до н.е. до Північного Причорномор’я зі сходу (з-за Волги) вдерлися скіфи. Ці кочовики відіграли величезну роль в історії, їхнє утвердження в причорноморських степах змінило не тільки ситуацію в регіоні, але й долі багатьох народів. Учені дослідили велику кількість документальних матеріалів, за якими можна уявити різні сторінки історії та культури скіфів. Багато інформації містять праці давньогрецького вченого Геродота, який жив у V ст. до н.е. Він зібрав відомості про історичні події в Малій та Передній Азії, Єгипті, Македонії, Фракії, Північному Причорномор’ї. Зважаючи на велике значення цих праць, вчені назвали Геродота батьком історії.

З книг Геродота відомо, що вигнані скіфами кіммерійці відступили до Малої Азії. Проте вони не почувалися нещасними біженцями. Це була навала великої сили, яка знищила Фригійське царство, міста Магнесію, Смірну, Сарди тощо. І тільки через 40 років кіммерійське військо розбили ассирійці; невдовзі й назва народу зникла з історичної арени. На ній панівне місце надовго посіли скіфи. Вони здійснили військові походи у Передню Азію, виступаючи проти Мідії, Ассирії, Урарту – наймогутніших держав того часу. Неперевершені лучники, сміливі воїни, скіфи дійшли до Єгипту, де фараон відкупився від них подарунками. У Передній Азії скіфи владарювали 28 років (від 652 до 625 pp. до н.е.), спустошуючи землі надмірною даниною та грабунками. Невдоволення поневолених країн зростало. Мідійському цареві вдалося помститися за всіх: якось він запросив на великий бенкет скіфських вождів, напоїв їх, а потім наказав порубати. Після такої ганебної поразки скіфи повернулися до Причорномор’я, безмежні степи якого вони вважали своїми. Пізніше силою зброї скіфи приєднали до своїх володінь лісостепові райони Придніпров’я, заселені землеробами. Упродовж VII ст. до н.е. утворилася держава Скіфія, що охоплювала землі від Дунаю до Дону, її північний кордон визначено умовно: приблизно на широті Києва.

Майже в один час зі скіфами у Північному Причорномор’ї з’явилися переселенці – греки з Малої Азії (Іонії). По морю на кораблях вони здолали досить значну відстань і заселили безлюдні прибережні райони Чорного моря. Засновані колонії швидко розвивалися в економічному й культурному плані і невдовзі перетворилися на держави, найбільшими з яких були Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей. Між скіфами й еллінами склалися мирні стосунки, що стало основою для взаємодії творчих потенціалів кочовиків, автохтонних землеробів і греків.

У IV ст. до н.е. за правління царя Атея Скіфія досягла найбільшої могутності, значно розширила кордони, налагодила зв’язки з найрозвиненішими країнами. Проте вже в III ст. до н.е. вона починає занепадати. Причин можна назвати декілька, однією з них є екологічна. Велика активність сонця призвела до висихання степів, а інтенсивне господарювання кочовиків – до руйнування кормової бази: степ уже не міг прогодувати ні людей, ні тварин. Скіфи поступово переселилися до Криму, в пониззя Дніпра. Межі Скіфії значно скоротилися, хоча держава ще не раз заявляла про себе переможними битвами. І навіть її загибель (III ст. н.е.) не стерла пам’яті про скіфів – вправних лучників, сміливих вершників, вірних побратимів.

Опустілі степи Північного Причорномор’я знову ожили з II ст. до н.е.: зі сходу докотилася хвиля кочовиків сарматів. Сарматські племена сформувалися у поволзько-приуральських степах у IІ ст. до н.е., а звідти поступово розселилися аж до Дунаю та передгір’їв Кавказу. Майже 600 років античний світ – держави Північного Причорномор’я, провінції Римської імперії – відчував страх перед грізною силою сарматів. Так, Ольвія певний час перебувала під контролем сарматських царів Фарзоя та його сина Інісмея. Спустошливі війни зруйнували деякі грецькі міста, укріплення на Нижньому Дніпрі. Добре озброєні кіннотники (їх називали „оперезані мечем”) при потребі долали значні перешкоди і часто виходили переможцями у сутичках з ворогом. Як і скіфи, вони цінували передусім сміливість, бойову звитягу, нещадність до супротивників. У IV ст. н.е. їхнє володарювання скінчилося – смертельного удару завдали гуни, котрі відкрили нову історичну епоху.

Через декілька тисячоліть кіммерійці, скіфи, сармати заговорили мовою своїх пам’яток – курганів. Ці земляні споруди над похованнями й досі височать у безмежних українських степах. Значна частина величних курганів виявилась усипальницями степових можновладців. Завдяки археологічним дослідженням у їхніх похованнях серед численних речей знайдено унікальні твори давнього золотарства. Деякі з них виготовлено місцевими майстрами, інші мають іноземне походження: награбовані в бойових походах, сплачені як данина, привезені купцями з далеких країн. Вони різняться за художніми та технічними особливостями, орнаментами, сюжетами, композиційними вирішеннями.

Найраніші ювелірні вироби походять з кіммерійських поховань IX-VII ст. до н.е. Вони становлять невелику групу предметів, що слугували оздобами зброї кіммерійських вояків, кінського спорядження, одягу, культових і побутових предметів. Ці оздоби вирізняються витонченістю форм, цілісністю та лаконічністю композицій, специфікою візерунків.

Кіммерійському мистецтву були притаманні геометричні мотиви: спіралі, кільця, хрестоподібні, прямокутні та ромбоподібні фігури, лунниці, розетки, меандри. Для виготовлення металевих прикрас майстри застосовували різні технічні прийоми: лиття за восковою моделлю, кування, тиснення, різьблення та паяння. Деякі предмети інкрустовано скляними вставками, що надавало їм більшої декоративності.

Яскравий і неповторний колорит у давнє мистецтво України внесли кочові скіфи. В скіфських курганах знайдено чудові вироби давньої торевтики, створені кращими майстрами того часу. В похованнях царів та аристократії збереглося оздоблення з дорогоцінних металів: для піхов мечів, сагайдаків, кінського спорядження, вбрання. Особливою оригінальністю і самобутністю відзначаються твори, виконані в так званому скіфському звіриному стилі. Головних персонажів – оленя, гірського козла, коня, хижаків родини котячих – подано у своєрідній манері, яка гармонійно поєднувала реалізм зі стилізацією окремих деталей. Художники зображували тварину в певному ракурсі, підкреслюючи видові ознаки, пластику тіла, внутрішній динамізм і напругу. Кожен мотив, сповнений конкретного змісту, був магічним амулетом-оберегом, звертанням до могутніх містичних сил. Ювелірні вироби виготовляли, як правило, тисненням або карбуванням, іноді у вигляді мініатюрної скульптури. На території Скіфії, а також у грецьких містах-державах Північного Причорномор’я працювали талановиті майстри, які виконували замовлення, зважаючи на смаки скіфської еліти. Поряд з творами місцевих ювелірів широкого вжитку набули античні високохудожні твори з Ольвії, Пантікапея, Середземномор’я.

Поступово реалістичні фігури тварин було замінено на стилізовані, пласкі, і з часом вони перетворилися на деталі абстрактних візерунків. На межі V-IV ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї сформувався своєрідний декоративний стиль – елліно-скіфський. Основу композиції виробів в ньому становили грецькі образи і міфологічні сюжети. Еллінські ювеліри створювали речі, що ставали моделями для місцевих майстрів, які, засвоюючи художні та технологічні особливості виконання грецьких виробів, надавали їм регіональних рис.

Відповідно до традицій давньогрецького класичного мистецтва причорноморські художники виготовляли вишукані твори, прикрашені популярними серед скіфів образами та сюжетами: сцени шматування хижаками здобичі, поєдинку людини з чудовиськом, а також предмети із зображеннями культових та жанрових сцен. Так, на срібній чаші з кургану Гайманова Могила поміщено багатофігурну композицію, що включає сцени з життя вельможних скіфів. Вражає віртуозність виконання сюжету, реалістичність, „портретність” основних дійових осіб, майстерність тонкого гравірування у передачі рис обличчя, пасом волосся, в оздобленні одягу та зброї.

На золотому „шоломі” з кургану Передерієва Могила реалістично подано сцени битви старих скіфів з молодими: можливо, ілюстрація до однієї з переказаних Геродотом скіфських легенд. Привертають увагу і високий рельєф, і графічний малюнок – разом вони створюють живу картину, сповнену експресії.

Серед пам’яток, що становлять найцінніше джерело для вивчення духовного світу причорноморських кочовиків, визначне місце належить пекторалі – нагрудній прикрасі скіфського царя. „В ній втілено душу цілого народу”, – написав відомий український археолог Б.М. Мозолевський, який в 1971 році відкрив її світові. Талановитий давньогрецький майстер-ювелір, використовуючи різні технічні прийоми – лиття за восковою моделлю, гравірування, скань, зернь, паяння, інкрустацію, – досяг особливої виразності у втіленні замовленої композиції. Сюжети, представлені на трьох ярусах-”світах” пекторалі, мають складне символічне значення. Вражає реалізм, гармонійність та пропорційність образів, динаміка сцен боротьби тварин, завершеність форм і досконалість роботи. Яскравий жовтий колір і блиск золота, що уособлювало сонячне божество, неначе благословляє магічну модель зображеного на пекторалі скіфського світоустрою.

В елліністичний період (кінець IV ст. до н.е. – І ст. н.е.) серед ужиткових речей побільшало предметів розкоші, ювелірні вироби стали вибагливішими і вишуканішими. У представників еліти скіфського суспільства увійшли в моду еллінські прикраси, декоративні елементи в оформленні головних уборів та одягу, спеціальний посуд для ароматичної олії. Тогочасні ювелірні вироби привертають увагу оригінальними формами й орнаментами. Витвори із золота стали набагато яскравішими завдяки інкрустації їх емаллю, коштовним камінням, кольоровим склом. Це явище дістало назву поліхромного стилю, який набув найбільшого поширення в сарматській культурі.

До періоду розквіту сарматської культури (І ст. н.е.) належить більшість найбагатших курганів, в яких знайдено високохудожні вироби як античних, так і фракійських та малоазійських центрів. Як і у скіфському мистецтві, в художніх виробах сарматів переважали зооморфні мотиви. Проте сарматські вироби відрізнялися манерою трактування: значною стилізацією, орнаментальністю, оздобленням фігурок тварин кольоровими вставками. У перших століттях нашої ери намітилася тенденція до заміни традиційних звіриних мотивів геометричними візерунками. Майже всю поверхню виробів заповнювали напівкоштовним чи коштовним камінням, різнобарвним склом, емаллю. Чудовими взірцями цього стилю є порожнисті золоті браслети з Ногайчинського кургану, вкриті перлинами та оніксовими намистинами. На корпусі наручних прикрас поміщено скульптурні зображення міфічних образів Ерота і Психеї. На фігурках одного з браслетів збереглися смарагди, оправлені у золото, на його масивних застібках – великі вставки з яскравого каміння. Оздоблення браслета відзначається витонченістю і художньою досконалістю.

Культурні досягнення прадавнього населення півдня України ставали взірцями для митців нової ери. Подальший розвиток поліхромного стилю в ювелірних виробах відбувся вже в епоху „великого переселення народів” (IV-VII ст.).

Широкі торговельні й культурні зв’язки населення Північного Причорномор’я віддзеркалилися у розмаїтті знахідок, що походили як з місцевих ремісничих центрів, так і з Кавказу, країн Середземномор’я, Італії, Єгипту, Ірану, Індії. Мистецькі стилі та мотиви знайшли закономірне продовження у різних видах образотворчого мистецтва слов’янських племен цього регіону.

сайт создан компанией